Оксана влаштувалась працювати екскурсоводом музею зовсім недавно. Робота їй подобалась. Змалку її вабили історичні книги про героїчні подвиги відважних лицарів, таємниці старовинних замків. То ж не дивно, що мріяла вона про неземне кохання. Як то кажуть, їй потрібен принц на білому коні. То ж була зовсім не сучасною дівчиною.
Незважаючи на юний вік, Оксану вже кілька ночей мучило безсоння. Сьогодні вона заснула тільки під ранок. Їй приснився дивовижний сон...
Стрункий красень з надзвичайно виразними сірими очима стояв прямо перед нею. Такі знайомі очі, така щира посмішка... Оксана здригнулась від побаченого.
Це ж він – тевтонський лицар з картини центральної зали. Він шанобливо вклонився та жестом запропонував підійти.
На небі світив повний місяць, зорі були дуже великі та яскраві.
– Хочеш зірочку? Хлопець простягнув руку та справді дістав їй зірку з неба. – Загадуй бажання.
Вони йшли стежкою, яка не мала кінця. Стежина звивалась між віковими дубами, які скреготіли від вітру своїм гіллям.
– Напевно десь тут захована скриня зі скарбами на золотому ланцюгу, – пожартувала Оксана.
Лицар кинув ядро від гармати на стежину:
– Це клубочок який вкаже нам шлях до скарбів.
Через деякий час вони дійшли до старовинного замку з дивними візерунками на вежах, на брамі якого побачили ну зовсім казковий надпис:
– Направо підеш – щастя знайдеш, наліво – здоров'я, прямо – любов зустрінеш.
– Вибирай, куди підемо далі, – сказав лицар. – Це мій світ. В нашій країні честь і відвага – понад усе. Всі жителі країни дотримуються цих правил. Поважають один одного та допомагають слабшим. Ніхто не хворіє. У нас всі жителі щасливі тому, що мають все, про що мріють, що хочуть мати. В наш світ не можуть потрапити тільки ті, хто мріяти не вміє.
Оксана ще ніколи не почувала себе такою щасливою, земля здавалось втікала з під її ніг...
Гучно зазвенів будильник на мобільному телефоні... Дорогою на роботу позвонив Сергій:
– Ксюхо, підемо ввечері на піццу?
Оксана погодилась. Але дивно, вона почувала себе зрадницею.
Сіроокий лицар Тевтонії сьогодні їй здавався більш близьким та рідним, ніж Сергій, з яким вона була знайома вже не один рік.
Зайшовши в залу музею, Оксана заніміла – портрет її лицаря був пробитий списом, який раніше доповнював історичну композицію.
Глибокі сірі очі хлопця дивились на Оксану сумно, з докором.
Її серце було розбите.
– Прощай мій любий, мої мрії, моя Тевтоніє, – тихо прошепотіла Оксана...