Агент команди Teutonia Delenda Est Ельфіка:
Ми вибралися із підземелля за межами замку в степу. Вечоріло. Сонце заходило. Вітер перебігав ковиловим сріблястим полем, пахло полином. Навіть пташки починали співати. Але я не бачила красот рідної землі, бо накоїла справжнє лихо! Тому, що я зробила не було виправдань! Ніяких! Ніколи! Я загубила Книгу Великого Магістра!!! Ця подія зовсім затьмарила мій розум, я навіть не могла радіти майбутній зустрічі з матір’ю!
– От дурепа! Тупа безтямна курка! Як я могла! – я лаяла себе останніми словами. Що зі мною коїться?! Як я могла підхопити корзину з їжею, яку кинула Хільда, а свою сумку з Книгою Магістра і тевтонікатором забути в печері, коли ми втікали від несподіваних незнайомців! Кілька разів я поривалася повернутися в підземний хід, та Леон мене не пускав. Це було дуже небезпечно, він правий!
– Не замучуйся ти так, Ельфічко, сонечко моє! Нічого непоправного не сталося. Ми всі живі. А книгу як загубила, так і знову знайдеш! І не смій на себе казати всяку гидоту! – схвильована Катріна сиділа поряд зі мною на краю пшеничного поля і гладила мене як маленьку по голові. – Слова можуть матеріалізуватися!
– Що ж, стану куркою, я на це заслуговую! – я зовсім розчулилась: з тих пір, як моя матуся була ув’язнена, ніхто мене так не жалів!
– Ситуація була складна, Ельф! – розсудливо сказав Леон і ніжно взяв мене за руку. – Кожний на твоєму місці міг би схибити. Після зустрічі з Фрідою, ми повернемось в підземелля і спробуємо знайти Книгу Великого Магістра!
– Так, подруго, треба вірити!
Мої нові білосвітські друзі відновили в мені надію, я трохи прийшла до тями і піднялась на ноги:
– Треба йти до селянського поселення. Тут зовсім поряд!
Увечері і вночі, коли величезні труби Данкварта припиняли свою пекельну роботу, Тевтонія ніби то прокидалась. Люди знову із сонних мух перетворювались в звичайних, розумних, сповнених енергії тевтонців. А примарні воїни зникали до ранку.
Біля селянського поселення горіло вогнище. І високий хлоп’ячий голос заспівав пісню знаменитого мінезингера Кюренберґа під акомпанемент лютні:
Прибивсь до мене сокіл,
І я до нього звик
Привчав я того птаха
До себе понад рік.
Я дужі крила щедро
Йому позолотив,
А він на вільну волю
Від мене полетів.
Ген високо у небі
Літає вільний птах,
І ретязці шовкові
У нього на ногах, –
Хоч він у позолоті
Весь з голови до ніг,
Та до свого кохання
Не полетіть не міг.*
– Мій паж Вернер, якого я сховала від гніву імператора в селянській сім’ї, – з гордістю сказала я, милуючись його чудовим голосом.
Ми підійшли до вогнища і дуже радо були зустрінуті сільськими хлопчаками і моїм милим Вернером. Вони навіть кинулись танцювати, впізнавши мене, а паж повис на моїй шиї. Я ледве встояла під його вагою – не маленький вже, скоро дванадцять!
Хільда відкрила корзину і всіх пригостила пирогами з гусятиною і вишнями, які були ще теплими. По колу пішов гуляти чималенький глечик з охолодженим квасом.
– Фройляйн Ельфіко, а ви бачили, ви бачили, як чотирикрилі коні надавали тумаків пихатим птахам Данкварта?!
– Прям диво якесь! Навіть звідси було видно, як пташине пір’я летіло в різні боки!
– Двоє із птахів каменем впали вниз, може здохли! А ті, що залишились, втекли! Розумієте, втекли з поля битви! Справжній сором!
– Отакі наші славні коники! – хлопчаки говорили один поперед одним, дуже схвильовані, захлинаючись словами.
– А потім коні зробили в небі коло пошани, весело помахуючи крильми, і полетіли в бік Золотої Могили, – додав Вернер. – Це перша наша перемога, фройляйн! А раз коні можуть перемагати Данкварта, то й люди зможуть!
– Знаєте, що кажуть дорослі? – додав худенький хлопчина з довгим білявим волоссям. – Кажуть: годі спати, треба піднімати Тевтонію на бій проти чужинців!
– Так, так, любі мої! – я ледве втримувала сльози від хвилювання. – Ваша правда! – а потім додала із завмиранням серця: – Окрім вас, тут нікого не було?
– Ні, ні, нікого! – загаласували одночасно всі хлопчаки. – Із замку увечері ніхто не виїжджає, а примарні в цей час не з’являються!
– В селищі не було чужих? Сьогодні ввечері?
– Ні, фройляйн, селище маленьке, чужих зразу видно… А хто повинен бути?
– Так, одна жінка… – я з тривогою глянула на Леона. – Я повинна тут зустрітися з дорогою мені людиною.
– Почекаємо! – спокійно відповів мій білосвітський друг. – Як-то кажуть, «ще не вечір»…
– Добре! Вернере, друже мій, заспівай ще!
– Для вас що завгодно, прекрасна фройляйн Ельфіко!
Він вдарив по струнах лютні і заспівав як той господній ангел:
Вставай, моя Тевтоніє,
Вставай на смертний бій!
Візьміть у руки зброю
Старий і молодий!
Нехай принцеса Ельфіка
Очолить нашу рать,
Щоб рідний край від ворогів
Пішли ми визволять.
Хай кожен собі скаже:
«Ти дій або помри!»,
Під нашим дужим натиском
Хай згинуть вороги!
– Ти дій або помри! – пробурмотіла я, згадавши надпис на стіні підземної печери. – «Aut agere aut mori!» Це новий вистражданий клич мого народу! Тевтонія не здалась! Вона чинить опір чужинцям!
Не встиг замовкнути останній акорд лютні, як в неї потрапила ворожа стріла з гострим залізним наконечником…
* Автором використано текст пісні «Falkenlied» у перекладі Леоніда Первомайського.
Публікується поза конкурсом.
Ілюстративне фото додане редакцією проекту з публікації Леді Дарк "Небо вогню".