Агент команди Teutonia Delenda Est Ельфіка:
– Так, мої любі в’язні, вилазьте з шафи! – сказала я, як тільки за чаклуном закрились двері.
– Ну, Ельф, інтриги навколо тебе зовсім не дитячі, – сказав Леон, витираючи лоб рукою. – Ну і духота в твоїй шафці! А Катька ледве нас не спалила зі своїм мобільним! Говорив же, не бери з собою, він у Тевтонії – нікчемна річ!
– Ой, не скажи, Лео, я ж бій орлів з конями зфоткала! І звідки ж я знала, що він задзвенить в самий неслушний момент.
– Хто дзвонив? Алінка, напевне, твоя подружка-прилипала?
– Ні, мама... – Катріна важко зітхнула.
– Не вішай носа, мала, передзвониш, коли ми врятуємо Тевтонію! – а потім звернувся до мене: – Ельф, схоже, твоя опочивальня – теж тепер в’язниця. Як будем вибиратись?
Я мовчки глянула на засмучену Хільду, що так і стояла заклякла в куту кімнати. Вона стрепенулась, поставила корзину на стіл, підійшла до дверей і виглянула.
– Ой, примарні! Вони вже нас стережуть! – зойкнула дівчина і сховалась за спиною Леона.
– Будемо прориватись з боєм! – сказав хлопець, ляснувши по піхвам з акінаком. – Не бійтесь, дівчатка, я зможу вас захистити!
– Ніяких боїв! – суворо обірвала я його. – Поки що можемо обійтися без сутичок з примарними.
Я швидко підійшла до книжної шафи і витягла велику паперову книжку. Дякуючи Йогану Гуттенбергу, частина моїх книг вже не пергаментна, а, отже, не така важка!
Натиснувши на стіну за книгою, я привела в дію таємний механізм: шафа трохи здригнулась і стала від’їжджати углиб, відкриваючи нам сходинки підземного ходу. Про нього не знав навіть імператор, не кажучи вже про Данкварта! Його показала мені мати, коли Тевтонія була ще світлою і щасливою країною.
– Оце так номер! Ельф, ти не перестаєш мене дивувати! – присвиснув Леон.
– Стараюсь, хлопче, щоб ти не нудьгував! – відповіла я, схопила смолоскип та лук із стрілами, які висіли на стіні, і першою ступила на сходи в підземелля. – Мерщій за мною! Хільдо, не забудь корзину та тевтонікатор!
– Так, фройляйн Ельфіко!
Коли ми всі четверо подолали дванадцять сходинок і опинились на маленькому квадратному підземному майданчику, я знову натиснула на тільки мені відому цеглину в стіні і двері в мою опочивальню повільно зачинились. Я витягла ще один смолоскип, прикріплений на стіні підземелля, запалили його від свого і протягнула Леону.
– Вперед, шлях не маленький! – сказала я і наш маленький загін розпочав путь довгим підземним коридором.
– Хто його видовбав, цей хід? – спитав хлопець, який замикав нашу процесію. – Скільки років невтомної праці!
– Я думаю, що природа, - відповіла я. - Підземні ходи тут були ще до будівництва Марієнбурга. Просто коли будували замок, хтось на них наткнувся.
– Я чув, що під Херсоном теж є підземні ходи… - почав було Леон, але, згадавши, що місце одне і те ж, замовк.
– Ще довго йти? В мене, здається, починається приступ клаустрофобії, - заскиглила Катріна. – Тут так темно і страшно!
– Потерпи ще трохи, зараз буде невеличка печера, ми зупинимось і відпочинимо! Якщо не забули, вночі нам обов’язково потрібно потрапити до опочивальні імператора.
– Так! Оттон ІІІ в роті ховає ключ від якоїсь брами, де схований чарівний меч Зігфріда, - сказав Леон.
– Майже так. Підземний хід також виходить прямісінько в покої дядька. Нам тільки потрібно діждатися ночі.
– А може він ніколи не спить? – спитала Катріна.
– Дурня! – обірвала я її. – Він звичайна людина, а отже спить вночі, як і ми всі!
– А може в нього безсоння!
– Все! Досить! – гримнула я і зупинилась перед печерою досить правильної прямокутної форми висотою трохи вищою за зріст дорослого чоловіка. – От тут і перечекаємо! Свіже повітря звідкілясь сюди потрапляє, смолоскипи ще горять, посидіти, потеревенити про суть життя є де...
Я підняла смолоскип вгору, щоб освітити всю печеру і завмерла: тут явно не так давно хтось побував! На низькому грубо збитому дерев’яному ліжку лежала ковдра, на маленькому столику стояли тарілка з вареною картоплею і чашка з темною рідиною. Я взяла чашку в руки і понюхала – то було вино! Добре вино...
– Тут хтось живе, Ельф! – впевнено підтвердив мої догадки Леон. – Може Рагім знайшов підземний хід і знов грається з нами?
– Не може бути... Не знаю, Лео! – я була розгублена. Чи можна було відпочивати в печері, де кожної миті міг з’явитися ворог?
«Aut agere aut mori!» – було написано вугіллям на стіні.
– Ельф, переклади!
– Це латина. «Дій або помри!». Щось на Рагіма не схоже!
В цей час ми почули звуки важких кроків, які гулко віддавались у порожньому кам’яному коридорі. До нашого сховища наближались люди і наближались вони з того боку, звідки ми тільки-но прийшли. Ми вискочили з печери як ошпарені і понеслись далі підземним ходом.
– Ельф, ти добре знаєш цей лабіринт? Ми не проскочимо коридор, що веде до імператора? – зненацька крикнув Леон, я різко пригальмувала, а на мене налетіли всі ті, хто біг позаду. Звичайно ж, ми всі попадали і тут же зареготали чи то від пережитого страху, чи то від нереальності подій, що з нами відбувались.
Декілька секунд ми ще копирсались на підлозі, допомагаючи один одному піднятися і продовжували весело сміятися, потім… як грім посеред ясного неба включився мобільник Катріни і голосна музика заполонила підземелля.
– Тут не може бути мобільного зв’язку! – впевнено крикнув Леон, а музика, нібито насміхаючись над ним, продовжувала грати. – Мала, ти мусиш відповісти на дзвінок!
– Я боюсь, Лео!
– Дай мені! – хлопець вихопив мобільний телефон із рук сестри і торкнувся пальцем екрану маленького пристрою.
– Перекажіть принцесі Ельфіці, що я вже вільна, - почувся мелодійний голос моєї бідної матусі, Фріди, – тепер уже я вихопила мобільник у Леона і закричала:
– Я тебе чую, матінко! Ми маємо зустрітися!
– Де ти сховала свого пажа від імператора, там і зустрінемося, доню!
Публікується поза конкурсом.
Ілюстративне фото додане редакцією проекту.