Агент команди Teutonia Delenda Est Ельфіка:
Мені здавалось, що я сплю і бачу чудовий сон: мене, маленьку колихає на руках батько і, ніжно посміхаючись, тихенько промовляє: «Ельфіко, моя маленька донечка!» Я не хочу прокидатись, не хочу, щоб батько зник, хай той сон плине вічно, як течія ріки, як теплий вітерець, як…
- Ельфіко, дитинко, не лякай мене, отямся! – відчуваю, як мене легенько ляскають по щоках, чую над собою владний голос. - Гей, дівчинко-принцесо, невже ти навчилася непритомніти, як справжня світська дама? Відчувається вплив фрау Бокен!
Я відкриваю очі і сон мій не зникає – наді мною усміхнене, засмагле та обвітрене, але таке рідне батькове обличчя. Це ж Ульріх Хоробрий, найкращий лицар Тевтонії!
- О, Матір Божа! Батечку мій! Не можу повірити! П’ять років! – шепочу я крізь сльози, що мимоволі починають бігти по щоках, і я, як навіжена, міцно вчепившись в нього, цілую його лоб, щоки, очі... – Майже п’ять років я оплакувала тебе… Ти ж загинув… в битві проти темних степових кочовиків!
- Живий, як бачиш, - сказав мій батько, усаджуючи мене на стілець біля столу. – Був поранений, весь цей час був у полоні в далеких чужих краях. – Але я повернувся… Ми повернулися! – він вказав на лицарів, що разом із ним знаходились в будинку лісника. Ти ж пам’ятаєш? Куно фон Майєр і Арвід фон Гільдемар, мої бойові побратими.
Так, пам’ятаю… Золоті лицарі Тевтонії! Найкращі її полководці!
- Принцесо Ельфіко! – воїни чемно вклонилися.
- Рада бачити вас, панове! – я відповіла. - Як же добре, батечку! Загони Опору… То ваша справа?
- Так, Ельфіко! Тевтонію треба рятувати! Як тільки ми повернулися, відразу ж об’єднали окремі загони Опору і очолили їх! Тепер ми грізна сила. Зможемо протистояти дружинам зрадника Конрада фон Штрауфа!
- Я не сумніваюся, Тевтонія буде звільнена, коли такі відважні воїни очолюють армію Опору! Але… чому ти не зв’язався зі мною? Чому не сповістив, що ти живий? – я не могла втриматися, щоб не дорікнути батькові. Сльози знову навернулися на очі. – Я ж залишилась сиротою: ні батька, ні матері! Дядько… і той продався чужинцям!
- Пробач мені, донечко! Я ж тільки повернувся… - батько знову обійняв мене. - Вчора я був в твоїх покоях, тільки тебе не було – втекла від імператора і Данкварта світ за очі! Я чув, як вони сварилися і погрожували тобі всіма карами земними.
- Не боюсь я їх! – засміялась я. – Я учора майже весь день провела в Білому світі, шукаючи друзів та однодумців, які б допомогли врятувати наші світи від загибелі! Ти ж знаєш, батечку, що портали між світами відкрились?
- Знаю, доню! Я колись сумував, що не маю сина, - сказав батько. – Але ж, маючи таку сміливу і розумну донечку, як ти, моя Ельфіко, і синів не треба! Я тобою пишаюсь!
- Твої слова надихають мене на нові… «подвиги»! – зашарілась я і потім сумно зітхнула. – В бібліотеці Білого світу за допомогою нових друзів я знайшла книгу Великого магістра. Я розмовляла з мамою…
- Я знаю, доню! Ти залишила книгу в підземній печері, а я її знайшов.
- То вона у тебе?
- Так! І я теж розмовляв із Фрідою…
- Ти пам’ятаєш заклинання?
- Так, вони не складні…
- Мама завжди бідкалась, що не може тебе навчити елементарній магії!
- Тоді магія мені була не потрібна. А тепер… Коли хочеш врятувати рідну людину, згадаєш й те, що не пам’ятав і те, що не знав! Я поки що не розумію, де мама, Ельфіко. Але я все зроблю, щоб її врятувати! – в очах батька я побачила біль.
- Ти повернувся, і тепер все буде добре! – завірила я його. – Знаєш, в Білому світі я зустріла справжніх друзів. Один із них чекає за дверима…
- Дітмаре, впусти хлопця! – крикнув батько дозорному, який залишився з Леоном.
Двері наполовину відкрилися і дозорний доповів:
- Гер командор! Ворожий вивідувач озброєний, нам не вдалося відняти у нього меч!
- Впусти! – був наказ і всі троє лицарів в кімнаті вихопили свої мечі.
- Ні, батечку, він не ворог, не шпигун, він – мій білосвітський друг Лео, тобто Леон-кіллер… Він дуже сміливий, рішучий, розумний, він так мені допоміг! – я схопилась зі стула і, захищаючи хлопця, якого впустив вартовий, протягнула руки до батька. – Не заарештовуйте його! Він – під моїм захистом!
- Не потребує захисту той, в чиїх руках меч непереможного Зігфріда! – відповів Ульріх Хоробрий і всі троє чоловіків опустили свою зброю і шанобливо схилили голови перед хлопцем.
О, Лео! Ти не розумієш, що перед тобою схиляються кращі воїни Тевтонії!
- Вітаємо тебе, герою! Нехай всі твої битви будуть непереможними, а слава про твої ратні подвиги переганяє чотирикрилих коней і орлів-велетнів!
- Дякую! - Леон незграбно уклонився і ніяково посміхнувся, напевно згадавши моє привітання у дворі власного будинку.
- Проходь до столу, сідай! – сказав батько. – Я дуже вдоволений, що у моєї доньки є такі сміливі друзі. – До речі, Ельфіко, ти звичайно ж не знаєш, до то за сутичка була між конями і орлами?
- Звичайно …е-е… знаю… То була випадковість. Ні, необхідність! Відволікаючий маневр! Взагалі-то так твоя донечка рятувалась від Данкварта, - потупивши очі, зізналась я, чим викликала веселий регіт в кімнаті. – Чотирикрилі коні недооцінені! Данкварт сказав, що вони нікчемні і наказав їх знищити, а вони справжні бойові тварини! Вони можуть допомагати загонам Опору! Я можу покликати Фрідріха…
- Цікава думка… І цікаве життя у тевтонської принцеси, - глузливо зауважив Ульріх Хоробрий.
- Даруйте, що перебиваю вас, гер Ульріх, але мені дуже потрібно побачити сестру, - зненацька тихо сказав Леон.
Ульріх Хоробрий здивовано поглянув на хлопця:
- Тут тевтонський воєнний табір, в якому не може бути жінок!
Яка ж я невдячна! Я зовсім забула про Катріну!
- Батечку! Сестра Леона – моя подруга Катріна. Вона повинна бути десь тут… Ми знаємо, що вождь примарних Адарис відбив її у солдатів фон Штрауфа і поїхав до Золотої могили…
Ніякова тиша запала в кімнаті, лицарі мовчки переглядались.
- Пробачте за сумну звістку, але із загону Адариса мало хто дістався табору, - важко зітхнувши, промовив Ульріх Хоробрий.
Публікується поза конкурсом.
Ілюстративне зображення додане редакцією проекту.