Агент команди Teutonia Delenda Est Ельфіка:
Коли Леон підхопився на ноги і наші очі звикли до світла після напівтемної кімнати, ми побачили, що потрапили на залиту сонячним світлом порожню від людей яскраву вулицю, обабіч якої стояли одно- і двоповерхові будиночки з різнокольоровими дахами і великими скляними вікнами, що як вітрини крамниць в Білому світі кликали зазирнути всередину. Тиха чарівна музика заполонила казкове містечко. В будинках перед вікнами стояли ліжка із сплячими людьми.
– Знову голограми! – прошепотів вкрай здивований Леон. – Це напевне запрограмовані сни! – над кожною сплячою людиною ми побачили напівпрозорі видіння, або як сказав хлопець, голограми.
Над сплячою дівчинкою ми бачили, як батьки дарують їй іграшки, над сплячою літньою жінкою – як вона обіймає воїна, що повернувся з війни, над сплячим юнаком – усміхнене обличчя нареченої. А потім я побачила… себе. За скляним віконцем я спала солодким сном, а наді мною височив примарний яскраво прикрашений Марієнбурзький замок на тлі ніжно–блакитного неба. Поряд в будиночку спав Леон, а над ним поволі повертався в повітрі меч Зігфріда… Може те, що з нами коїлось, теж якийсь дивний сон? Тільки бачила я його не сама, а разом із своїм білосвітським другом.
– Фройляйн! Гер лицар! Ви в місті Зачарованих снів! Ходімо з нами! Вас хоче бачити королева! – від розглядання голографічним снів нас відволік дзвінкий, але досить суворий голос. Перед нами стояли двоє юних гарно одягнених хлопців з ангельськими обличчями. В руках вони тримали вузькі напівпрозорі мечі.
У супроводі стражів ми пішли далі вулицею до невеликого казкового палацу із різнокольорової цегли і кришталю. По дорозі нам попадались хлопці та дівчата з такими ж гарними обличчями в пишному одязі. Нас привели до трону королеви прекрасної зовнішності. О, це обличчя, дуже схоже на обличчя моєї матусі, було знайоме мені з дитинства. Це була кузина Фріди і імператора Оттона ІІІ і моя хрещена мати, якій я зобов’язана своїм ім’ям. Саме вона дала мені ім’я при хрещенні. Своє ім’я! Бо її звали Ельфаїна, а в дитинстві – Ельфіка. І тепер виявляється, що вона була королевою міста Зачарованих снів!
– Яка ж вона гарна, моя хрещена, – не втримавшись, ніжно прошепотіла я.
– Ага, гарна, а от чи добра? – тихо відповів мені Леон. – Зараз перетворить нас на двох жабенят, будемо жити в болоті і весело квакати до кінця своїх днів.
– Не перетворить! – королева дзвінко засміялась, підхопилась зі свого трону і кинулась нас обіймати.
– Де ви так довго були, мої любі? Я вже зачекалась!
– Звідки ж ми знали, хрещена? Ми тут за вказівкою матінки…
– Так, Ельфіко, ти знайшла Книгу Великого магістра і через неї зв’язалась із Фрідою…
– Ох, хрещена! Я дійсно знайшла Книгу в Білому світі, а в Марієнбурзі загубила! – гірко зітхнула я. – І втратила зв’язок із мамою…
– Не картай себе, люба! Можливо так все повинно бути… – прекрасне обличчя Ельфаїни зробилось дуже серйозним. – Ви прийшли за мечем Зігфріда!
– Ти знаєш, де він, хрещена?
– Так, знаю. Але є певні умови. І вони не мої. Фріда, коли зачарувала меч, в заклинанні поставила умови… Той, хто зможе його взяти до рук, повинен бути чоловічої статі і ще… Дивно, але він повинен бути ковалем! – Ельфаїна подивилась на Леона з сумнівом.
– Ковалем, Ельфіко, а не придворним пажом!
– Я думаю, коваль – не професія нашого героя! – швидко зауважила я і серце моє забилось від хвилювання. – Щось ще?
– Так! Те, що я скажу, тобі не сподобається, моя люба дівчинко! Той, кому скориться чарівний меч непереможного героя, повинен бути… найманим вбивцею! Я цього не розумію…
– Тобто, кіллером! – радісно уточнила я, згадавши смішне прізвисько хлопця – Леон–кіллер. – Мені здається, це не сутність нашого героя! Мій білосвітський друг підходить по всім категоріям. Бо він і Коваль, він в деякому сенсі і вбивця, тобто, кіллер! – не втримавшись, я весело розсміялась на подив королеви і підштовхнула хлопця до неї. – Ось наш герой! Він здобуде нам меч непереможного Зігфріда!
– І він повинен бути великим розумником, Ельфіко! Бо має відгадати шість загадок. Не зможе – то я безсила допомогти!
– Спробує! Він зможе! – впевнено заявила я, а бідний хлопець тільки і встигав переводити погляд з мене на хрещену і навпаки.
– Що ж, Бальмунг, меч Зігфріда у замку Привидів! Я відведу вас.
– Це далеко?
– Ні. Це друга, темна половина мого палацу, в якій немає місця для людей. Притулок для неприкаяних душ. Вони інколи з’являються в зачарованих снах, а я пропоную їм будинок, де вони можуть жити. Тільки на певних умовах…
– Як інтернат для старих людей? – запитав Леон.
– Не знаю, про що ти, юначе, – королева підняла на хлопця свої фантастично фіалкові очі. – Але разом їм не так сумно. Вдень привиди не мають права покидати замок, щоб не лякати мешканців Міста зачарованих снів, а вночі – вільні як вітер. В обмін на мою ласку вони стережуть Бальмунг.
І вона відвела нас в замок Привидів довгим кришталевим коридором.
Публікується поза конкурсом.
Ілюстративне зображення додане редакцією проекту.