Агент команди Teutonia Delenda Est Ельфіка:
- Куди попрямуємо далі, Ельф? Є план? - спитав Леон, прилаштовуючи Бальмунг до пояса, де вже висів скіфський акінак.
Подумавши декілька секунд, я звернулася до королеви міста Зачарованих снів:
- Хрещено, а ти не могла б нас відправити в те місце, яке я назву?
- Навіщо тобі я? В тебе ж є телепортик, люба, який впорається без моєї допомоги, - здивувалась Ельфаїда.
- Е-е, телепортик залишився в моїй опочивальні, коли ми тікали в підземелля, - я винувато опустила очі. - В мене ніч загублених речей! Книгу Магістра забула в печері, телепортик - в опочивальні! До речі, скористатися я б ним не змогла, він не діє в межах Марієнбурзького замку - Рагім наклав захисний бар’єр… Якби телепорти діяли, нам не довелось би пробиратись підземними ходами!
Ельфаїда запитала, куди б ми хотіли перенестись. Я подивилась на Лео: щось ми дуже швидко впорались з мечем Зігфріда, напевно, могли б повернутись у плавні до Катріни і Хільди і, об’єднавшись, вранці шукати людей з Опору.
- Пробач, хрещенa! Я спробую зв’язатись з друзями! - я дістала із сумки тевтонікатор, натиснула на кнопку зв’язку з Хільдою. Хвилини спливали, а екран пристрою залишався темним. Моя вірна покоївка не відповідала.
- Абонент поза зоною досягнення? - безтурботно спитав Леон, все ще милуючись чарівним мечем.
- Принцип дії тевтонікаторів не такий, як ваших мобільників! - сердито зауважила я. - Вони активні однаково і в підземеллі і в горах і де завгодно! Треба тільки, щоб Хільда відповіла на мій виклик!
- Якщо вона не відповідає, то або обставини не дозволяють, або… у неї більше немає пристрою… - продовжив мою думку наш розумник, дістав мобільний телефон сестри, доторкнувся кілька разів до екрана і ми почули скрипучий огидний голос:
- Абонент не хоче з вами розмовляти!
- Ельф, це голос Рагіма? - запитав розгніваний Леон. - Я доберусь до цього пихатого хробака і ніяка магія йому не допоможе!
- Щось сталося! Перенеси нас в плавні, хрещена!
- Ти впевнена? - загадково запитала королева, підвела нас до великого круглого дзеркала в кришталевій оправі, махнула рукою і спочатку ми побачили в ньому напівтемну місцевість біля Дніпра-Борисфена, залиту місячним сяйвом, а потім зображення почало здвигатись в бік і перед нами постав стовп полум’я, яким був охоплений ліс біля води. - Це дзеркало Перегляду подій!
- Плавні горять! - в один голос скрикнули я і Лео.
- Те, що ви бачите в дзеркалі - відбувається в теперішньому часі. А ось те, що було, коли ви покинули своїх друзів.
Королева знову махнула білою витонченою рукою і ми побачили в дзеркалі зображення зверху над плавнями з висоти пташиного польоту. Сонце ще не сіло. Було ще добре видно все, що відбувалось навколо ріки. Ось ми з Леоном розмовляємо з селянами-чоловіками на краю лісу, ось йдемо полем у бік Марієнбурзької твердині. А в цей час з іншого боку до жінок і дітей підкрадаються імператорські солдати!
- Імператорська гвардія! - в розпачі прошепотіла я.
Ми почули навіть голоси - команди чоловіків, крики жінок, плач дітей, побачили, як солдати схопили дівчат, Катріну і Хільду, і підвели до огрядного лицаря в багатих обладунках, який гарцював на коні посеред лісової галявини.
- Комтур Конрад фон Штрауф! Щоб він провалився в болото, дядьків прихвостень! - я не стримувала емоцій, розмахувала руками, немов би могла дотягтися до імператорського воєначальника.
- Цих дівчисьок - до Зміїної вежі! І мужланів - теж! За непокору наказам його величності! - було чутно голос фон Штрауфа. - Гер Данкварт розбереться, що з ними робити!
- Катя! - скрикнув Леон. - За що? Що вона їм зробила? Яку загрозу вона може представляти імператору?
- Де ти, Лео? Рятуй мене! - почувся зляканий зойк дівчини.
Королева зупинила дійство в дзеркалі Перегляду подій і в ньому зависло зображення нещасного обличчя Катріни. Серце болісно стиснулось у грудях - за короткий час дівчина стала мені дуже близькою.
- Ельф, мені потрібно визволити сестру! - рішуче заявив хлопець. - Треба негайно діяти!
- Я розумію, Лео… Куди нам, хрещена? До Зміїної вежі?
- Не впевнена! - заявила королева і знову махнула рукою.
В дзеркалі знову почали розгортатись події: на полі, куди виїхали імператорські солдати на чолі з фон Штрауфом і йшли полонені дівчата і чоловіки-селяни, почувся бойовий клич і вилетів швидкий як вітер загін примарних воїнів, засвистіли над степом скіфські стріли:
- Допоможи нам, Арес! - почули ми крик вождя сколотів Адариса.
Короткий бій і уже скіфи ведуть полонених імператорських солдат. Дівчата - на конях, разом з воїнами. Катріна - попереду Адариса.
- Зміїна вежа відміняється! - сказав Леон. - Катю треба відбивати у скіфів!
- Куди ж нам тепер? Може, повернутись в підземну печеру і просити допомоги у людей з Опору (якщо то були вони)?
- Підземелля порожнє - я це бачу без дзеркала, - сказала королева. - Я перенесу вас до Золотої могили. Там велике скупчення народу, там на вас чекає зустріч з найкращими воїнами Тевтонії, які виступили проти імператора. Туди попрямували примарні з полоненими.
- Хрещена, а моя матінка дійсно жива? - я не могла втриматися від цього запитання.
- Так, але я не в змозі їй допомогти. Прийде час і вона буде вільна… Я вважаю, вам згодиться новий телепортик, - сказала вона і вклала до моїх рук маленький сріблястий пристрій. - Щасти вам, мої любі!
Щалена мить, як порив вітру - і ми в лісі біля Золотої могили. Тут вирувало нічне життя – горіло декілька багать, біля яких сиділи люди в військових обладунках, варилась юшка, смачна напевно, бо до нас доносились божественні запахи їжі, тихенько іржали коні, що паслись на узліссі. Ми опинились посеред тевтонського воєнного табору. Звісна річ, нас майже одразу помітили і спробували схопити, але чарівний меч, яким розмахував Леон і який світився в темряві блідим блакитним сяйвом, не давав змоги чоловікам доторкнутися до нас. Бойовий ріг засурмив тривогу. Воїни обступили нас з усіх боків щільним кільцем і розглядали, присвічуючи смолоскипами, як диковинних звірів у звіринці Марієнбурга. Ми повільно кружляли, спина до спини, у Лео в руці меч Зігфріда, у мене – кинджал.
- Переодягнені імператорські шпигуни! Дивись, зовсім діти!
- І дівчина з ним! Одягнена як справжня фройляйн!
- Як же вони непомітно прокрались мимо постів дозорних? – неслось з усіх боків.
- А меч! Ви бачили те диво?!
- Ми не вороги! – крикнула я. – Я вимагаю зустрічі з вашим головним ватажком! Маємо важливі відомості! Aut agere aut mori! «Дій або помри!»
Остання фраза подіяла як грім серед ясного неба: в одну мить усі замовкли.
- До штабу їх! – нас так і привели в щільному кільці озброєних людей до хатини лісника на галявині лісу.
Першою дозволили увійти всередину мені одній. В невеликій простій кімнаті, освітленій кількома смолоскипами я побачила трьох високих чоловіків, двох біля масивного дубового столу, на якому були розстелені мапи місцевості, а третього – в напівтемряві біля стіни.
- Схопили ворожих вивідувачів, гер командор! – доповів дозорний. – Дівчина і хлопець, слідкували за табором!
- Будь вільний, Дітмар! Я розберусь! – відповів чоловік велетенського зросту у військових обладунках, що стояв в тіні. – Що скажете, фройляйн?
Я зробила рішучий крок вперед і впевнено заговорила:
- Aut agere aut mori! «Дій або помри!» Тевтонія буде вільною! Ми хотіли б приєднатися до загонів Опору! Я – тевтонська принцеса Ельфіка Марієнбурзька, дочка мудрої Фріди і відважного лицаря Ульріха Хороброго… відважного …лицаря… - я замовкла, бо відчула, що кімната раптом гойднулася під моїми ногами і я почала провалюватися в темну безодню…
Публікується поза конкурсом.
Ілюстративне зображення додане редакцією проекту.