Агент команди Teutonia Delenda Est Ельфіка:
Ми всі троє, переодягнені в тевтонське вбрання, стояли посеред моєї опочивальні. Це була велика зала, стіни якої були обтягнуті біло-рожевим шовком, дві шафи по кутам – для вбрання та для книжок і велике ліжко з балдахіном із білого шифона, прикрашеного золотою вишивкою. Було ще кілька крісел та дзеркало з невеликим різним столиком. Ми дожидались моєї вірної покоївки Хільди, яка побігла на імператорську кухню, щоб взяти хоч якоїсь їжі. Їсти хотілось так, що зводило нутрощі. Весь день – суцільний переполох! Ніколи і ніде було й окраєць хліба вкусити. Та де ж ця вертихвістка Хільда? Нам треба вшиватись звідси, бо Данкварт не подарує мені бій орлів і коней!
Катріна вертілась перед великим дзеркалом, їй подобалась зеленого кольору пишна сукня, яка гарно на ній сиділа. Вона виглядала в ній як справжня придворна дама.
– Ельф, подаруєш мені цю прикольну суконьку, коли будемо повертатись в Херсон? Всі мої подружки будуть в повному отпаді!
– Звичайно, Катріно! Вважай, що вона твоя!
– Ой, Ельф, ти чудо, я тебе люблю!
Я поблажливо зітхнула і включила тевтонікатор – круглий, як тарілка, пристрій, в якому я бачила і чула того, з ким розмовляла.
– Гей, Хільдо, ти де? Мерщій скоріш назад до покоїв! Ми не можемо тут довго залишатись!
В тевтонікаторі з’явилось винувате кругле обличчя рудоволосої дівчини з симпатичними веснянками на кирпатому носику.
– Так, фройляйн Ельфіко! Я вже навантажила корзину пирогами і фруктами і повертаюсь! – відповіла покоївка. – Я вже лечу на всіх вітрилах!
– Давай, поквапся!
Я підійшла до Леона, теж вдягненого в розкішний одяг придворного кавалера. На поясі – скіфський акінак. Хлопець дивився із вікна як у двір в’їжджав загін озброєних лицарів.
– Коли з’явився Данкварт, частина війська на чолі з великим комтуром Конрадом фон Штрауфом залишилась вірною імператору, а частина пішла з Марієнбургу. І з ними мій батько – Ульріх Хоробрий... Вони хотіли звільнити Тевтонію від чужинців... Та тільки швидко прийшла страшна звістка, що всі вони загинули в битві біля Золотої Могили проти темних степовиків. Хто такі? Не знаю... Мабуть, примарні воїни... Скіфи!
Раптом ми почули тупотіння дерев’яних черевичків, двері з грюкотом розчинились і до опочивальні ввалилась Хільда. Якби Леон не встиг її підхопити, вони б впала разом із корзиною, накритою рушником.
– О, фройляйн Ельфіко! Клянусь Пресвятою Дівою, сюди крокує імператор Оттон ІІІ! – закричала налякана дівчина.
– Заспокойся, Хільдо! Він сам?!
– Ні, фройляйн, з ним – гер Данкварт з тим страшком Рагімом та очільник замкової стражі гер Герхард фон Вольф.
– О, лишенько на наші бідні голови! – пробурмотіла я. – Ховайтесь, друзі!
– Куди? – розгублено спитала Катріна, а потім пірнула під ліжко, я ледве встигла її вхопити за руку.
– Ні! У шафу! Мерщій!
– Як у тому анекдоті! – насмішкувато сказав Леон, але я його не слухала, запхнула обох у свою шафу з сукнями з неймовірною швидкістю.
– Мовчіть і не дихайте!
– Слухаюсь і корюся, моя прекрасна фройляйн! - крізь різні дверці проказав хлопець.
От уже придурок, ну що з ним будеш робити? Він у смертельній небезпеці, а кепкує... З мене, чи що?
– Замовкни, бовдуре!
Двері опочивальні знову з грюкотом розчинились і четвірка чоловіків поважно вступила у кімнату, троє міцної статури, багато вдягнені, і один миршавий сарацинської зовнішності у зношеному старому халаті з дивним поглядом очей, які щомить мінялися.
Я стояла посеред опочивальні з гордо піднятою головою, як і належить принцесі Тевтонії, і намагалась виглядати так як завжди – врівноваженою і трохи пихатою.
– Чим зобов’язана таким пишним візитом, панове? – сказала я досить чемно і навіть шанобливо нахилила голову, але в душі закипав гнів.
– Ви знов порушили наказ імператора, фройляйн Ельфіко! – вигукнув Данкварт. Він аж побілішав від злості. – Ви знов покидали Марієнбург без дозволу його величності!
– Так, покидала, ну й то що? – я нишком глянула на дядька – він був мовчазний і виглядав дуже стомленим. – Я – вільна людина!
– Поки що, фройляйн, – брутально сказав Данкварт. – Думаю, настав час виправити цю помилку і обмежити ваші пересування навіть у межах замку. До ваших дверей буде приставлена охорона. Ви під арештом, фройляйн Ельфіко!
– Як ви смієте так розмовляти зі мною! Я – принцеса Тевтонії, а не дівка з базарної площі!
– Поки що! – повторив Чорний лицар.
– Святий Боже! – пискнула в куті Хільда.
Я на мить завмерла від такого його нахабства, а потім повернулась до дядька:
– Ваше величносте, це ваш наказ чи гера Данкварта?
– Це наш наказ, люба! – тихо промовив імператор і важко зітхнув. – Будь розважливою, дитино! Це в твоїх же інтересах і в цілях твоєї ж безпеки!
– А що це ви сьогодні витворили? Хто це вам порадив підняти в повітря недороблених летючих коней проти могутніх орлів-велетнів, окраси імператорського війська?! – Данкварт знову не зміг втримати гнів.
– Обскубали ваших пташок, як курчат для супа? – я не втрималась від глузування. – Бідненькі! Над ними тепер буде сміятися вся Тевтонія!
– Також за наказом імператора відловлять і придушать вашого улюбленого коня Фрідріха! – вставив свій п’ятак в розмову Рагім. Він тихенько і дуже гидотно хихотів, а очі його в цей час мінялися – від бездонно чорних до нелюдських, жовто-зміїних, в яких зіниці очей були вертикальними.
Отже, Фрідріх живий, і це добре! Не добре те, що в нашій країні верховодять виродки-чужинці!
– Ваше величносте! Колись я пишалася вами, вважала вас самим мужнім і справедливим! Де ж дівся той мій добрий дядько, могутній великий імператор?! Ви на боці ворогів Тевтонії, цих чужинців, цих огидних приблуд!
– Все, досить, принцесо! Ви перейшли всі можливі і неможливі межі! Буде так, як я сказав! – загримів могутній голос імператора. – І нехай фрау Бокен знову дасть вам декілька уроків пристойної, для юної дівчини, поведінки.
– І чому ж вона мене може навчити, ця стара інтриганка? – знову не втрималась я. – Як плітки збирати і за всіма шпигувати?
В цей дуже цікавий момент із шафи почулася весела мелодія – це спрацював мобільний телефон Катріни. Я на мить завмерла на місці.
– Це що? – спитав дядько, з подивом оглядаючи мою опочивальню.
– О, це бісівські штучки отого бусурмана! – заверещала Хільда, показуючи рукою на Рагіма, впала на коліна і стала хреститися.
Імператор глянув на данквартового чаклуна з німою погрозою, а той продовжував посміхатись, як божевільний. Я закотила очі і чемно сказала:
– Це моя нова заморська іграшка, музична скринька, ваше величносте!
– Гм… От і грайся в свої іграшки і не смій виходити із замку! – чоловіки повернулись і стали виходити із опочивальні.
На порозі Данкварт повернувся:
– Двері покоїв будуть стерегти вояки моєї особистої охорони!
– Примарні воїни...
– Так, фройляйн Ельфіко, примарні воїни! – підморгнув він мені і пішов.
А Рагім ще на хвилинку затримався:
– А ваша музична скринька видалась мені дуже знайомою, фройляйн! Щось нагадує! І їй не місце в шафі для суконь! – він загадково повів очами, знову захихотів і закрив за собою двері.
Публікується поза конкурсом.
Ілюстративне фото додане редакцією проекту.