Агент команди Teutonia Delenda Est Ельфіка:
Я обіцяла пояснити Леону пізніше, як він розуміє мене без мого браслетика, бо ми підійшли до замаскованого входу до підземелля під старою вербою на краю пшеничного поля. На зайві балачки часу не залишилось.
- Лео, спочатку пошукаємо мою сумку з книгою Магістра, а потім – до покоїв імператора!
- Добре, як скажете, фройляйн! – приязно усміхнувся хлопець.
По довгій драбині ми спустились в глибокий колодязь, що з’єднувався з вертикальними підземними коридорами і швидко запалили смолоскип від газової запальнички, що знайшлась в кишені мого супутника. Я впевнено йшла попереду, бо добре орієнтувалася під землею. Скільки разів мені приходилось тікати цією дорогою від дядька і його нових «друзів»! Але до підземної печери, де я залишила свій скарб, нам дійти не довелось.
- Чуєш, Лео? – я повернулась до хлопця і по його обличчю зрозуміла, що він також почув далекий спів з того боку, куди нам потрібно було йти.
- Підійдемо ближче, а там – за обставинами!
А обставини виявились «не дитячі», як сказав Леон: яскраве світло від запалених в печері свічок в канделябрах падало на стіни коридора, багатоголосий чоловічий хор співав старовинний гімн, який луною розносився по всьому підземеллю:
На бій, барони краю!
Скарб, замки – все в заклад, а там
Недовго святкувать врагам!*
- Ельф, скоріш за все в печері – твої друзі і однодумці, вороги імператора, - сказав Леон. – Напевно, люди з Опору! І у них твоя сумка. І книга Магістра!
- Так, я розумію… - я вагалась декілька секунд. – Але якщо щось не так, ми і книгу не отримаємо, не здобудемо меч Зігфріда до ранку і потрапимо до лап Данкварта! Я думала, що в поселенні зустрінуся із Фрідою, а що з того вийшло?
- Логічно. Отже йдемо за мечем!
Я різко повернулась, хотіла відштовхнутись від стіни і ледве не впала, бо моя рука описала напівкруг в повітрі і опустилась в нішу на щось м’яке і шкіряне.
- Кажан! – тихо зойкнула я від несподіванки. – Розвелась тут усяка нечисть!
Леон присвітив нішу в стіні і я з подивом побачила свою гарненьку шкіряну сумку, яку хтось спеціально тут сховав.
- Не може бути! – я похапцем відкрила її і побачила… свій тевтонікатор. – Як же це, Лео? Тевтонікатор, оздоблений золотом і коштовними каміннями залишили, а непримітну книгу, на якій навіть ніякого надпису не було, забрали! – я була в розпачі.
- Книга стара, а отже коштовна, цінна, навіть якщо ніхто не знає, що вона належала великому Магістру, - зауважив Леон і потягнув мене за руку. – Не будемо витрачати час, у нас його обмаль!
Покоїв імператора ми дістались доволі швидко. Потайні двері відкрилися в самому куті опочивальні біля великого дзеркала в золотій оправі і чорного шкіряного крісла. Прямо перед нами було величезне імператорське ложе. Спочатку ми почули тихий голос і, вирішивши, що в кімнаті є хтось сторонній, хотіли пірнути назад в підземний хід, але раптом стало тихо.
Обережно і дуже повільно ми підійшли до сплячого імператора. Він лежав горілиць, з напіввідкритим ротом і неголосно хропів.
- Твій дядечко чистить зуби? Треба йому запропонувати Сенсодин! – Леон бридливо поморщився, схилившись над обличчям Оттона ІІІ. – Облом, Ельф! Щось не видно ніякого ключа!
І раптом ми удвох аж підскочили від несподіванки: імператор з заплющеними очима почав говорити, голосно і розбірливо:
- Підступна Фріда! Вона сховала меч Зігфріда у Ельфіки! Тільки уві сні я це пам’ятаю!
- Ключ, Ельф, це ключ! – гаряче прошепотів мені на вухо Леон.
- Коли просинаюсь, не пам’ятаю навіть, що взагалі бачив сон… Ох, сестро, що ти зі мною зробила! – імператор важко зітхнув, на кілька секунд замовк, а потім знову заговорив, ще голосніше, - Таємницю знав коваль! Меч у місті Зачарованих снів! Місто – за брамою. Треба доторкнутись до людини, що спить зачарованим сном, зробити п’ять кроків на північ, п’ять кроків на схід, п’ять кроків на північний схід. І брама перед вами… Ключ на брамі… Меч стереже Ельфіка! Таємницю знав коваль… Чари розвіє коваль… - і все, імператор замовк і лежав як мертвий, і тільки кволе дихання показувало, що він ще в світі живих.
- Ну що, спробуємо? – прошепотів Леон.
Ми доторкнулись до руки імператора, що міцно спав і навіть не поворухнувся, зробили по п’ять кроків на північ, на схід і на північний схід і опинились… перед залізними кованими дверми, через які тільки-но увійшли до опочивальні з підземного ходу. Вони не відчинялись, Леон спробував плечем штовхнути їх, я натискала на все, що бачила перед собою – цеглини, виступи в стіні, дзеркало і навіть двигала крісло, але все було марно.
- Ключа на брамі немає. Ельф, це кінець! – з розпачем у голосі проговорив хлопець і, обпершись спиною об двері, присів на підлогу.
«Де кінець – там всьому початок!» - був надпис на дверях, викований вмілим майстром-ковалем.
- Слухай, Лео, ти ж як і Катріна, маєш прізвище Коваль?
- Ага! І що з того? «Таємницю знав Коваль?» Але я не знаю ніяких таємниць!
- Таємницю знав коваль, що зробив цю залізну браму і викував той надпис! – сказала я і вголос прочитала «Де кінець – там всьому початок!»
На моїх очах чарівна брама жалібно скрипнула і… повільно розтанула. Леон навіть не встиг нічого зрозуміти, бо нічого цього не бачив і просто гепнувся назад, туди, де ще кілька хвилин тому був підземний коридор. Яскраве світло миттю увірвалося до опочивальні імператора.
*Автором використано поезію Бертрана де Борна (1140 - 1215).
Публікується поза конкурсом.
Ілюстративне фото (опочивальня імператора) додане редакцією проекту.