Агент команди Teutonia Delenda Est Ельфіка:
- Примарні! – кілька голосів злилися в один жахливий зойк.
- Ні, вони не з’являються увечері і вночі… - тихенько проказала я і зрозуміла, що помилилась. Перед нами нетерпляче гарцював на золотисто-рудому коні яскравий представник примарного племені (Скіф!).
Ми всі скочили на ноги і застигли перед озброєним чужинським вершником. Леон і Вернер загородили нас з Катріною, вибігши наперед.
Довге волосся, бородатий, чорноокий, в шкіряній безрукавці і повстяних штанях, в гостроверхому башлиці з золотим шишаком, на поясі – оздоблений коштовним камінням акінак, в руках – піднятий лук зі стрілою, готовою потрапити в ціль... На вустах – недбала посмішка. Він розглядав нас із зухвалою цікавістю.
Ну все! Досить ховатись за спини інших і чекати, що мої проблеми вирішаться самі! Щоб через мене постраждав хтось із моїх друзів, я допустити не могла. Перемагаючи страх перед примарним воїном, я відштовхнула хлопців і виступила вперед, держачи перед собою руку з браслетом-перекладачем:
- Зупинись, відважний воїне! Тебе благає про це принцеса Тевтонії! Могутнім воїнам, що колись, в стародавні часи, в цих степах зупинили багатотисячне військо перського царя Дарія, не гідно воювати з жінками і підлітками!
- Донька чужацького вождя вміє розмовляти мовою сколотів? – здивувався скіф і опустив лук. – Так, дівчино, «цар царів» привів велетенську орду в скіфські степи і думав, що зможе поневолити гордий народ, та не встояв перед скіфськими акінаками і, як наполоханий заєць, втік до Фракії. І це було не в стародавні часи. Наші діди ще пам’ятають, як гнали персів за Істр! Я Адарис, вождь племені степових сколотів. І ти маєш рацію, прекрасна чужинко, скіфи не воюють з дітьми і жінками, вони в чесній битві перемагають рівних собі воїнів інших країв.
- Вітаю тебе, мужній Адарисе! І хоча я здогадуюсь, що твій новий хазяїн Данкварт наказав убити мене, але… будь бажаним гостем біля нашого багаття. І… пригощайся! – я вказала на ще майже повну корзину з пирогами.
Скіф засміявся і з гордістю відповів:
- У сколотів немає хазяїв! Ми служимо царю Оттону, бо він нам пообіцяв повернення в рідну Скіфію! І ще, білява красуне, сколоти не вбивають красивих жінок, вони їх беруть у полон! – він нахабно розглядав мене і Катріну. – Дякую за запрошення до вашого багаття!
- Послухай, скіфський вождю! Я теж можу спробувати допомогти тобі і твоїм людям повернутися додому! – трохи вагаючись, заявила я. – І не примушуватиму вас мені служити!
Скіф не встиг ані відповісти мені, ані пригоститися пиріжком з гусятиною, бо вечірнє повітря було розірване голосним звуком рогу.
Ми повернули голови в бік Марієнбурзької твердині і побачили вершника, що летів до нас зі швидкістю вітру, в панцирі і лицарському шлемі з плюмажем з довгим списом в руках. Його могутня постать була майже чорною на тлі червоного сонця, що заходило за обрій.
- Я викликаю тебе на двобій, чужинцю! – закричав він. – Тевтонія буде вільною! «Дій або помри»!
- Схоже, в нас з’явився захисник із ваших, місцевих, Ельф! – сказав Леон. – А на яку відстань діє твій браслет-перекладач?
- Відстань тут не до чого! Все, що ти чуєш своїм вухом буде перекладено! – не роздумуючи відповіла я. - Хто ж цей лицар?
- Це лицар Опору, фройляйн Ельфіко! – впевнено сказав Вернер. – Ми чули, що загони Опору нападають на імператорських солдат і примарних воїнів. Чули, але жодного разу не бачили…
- На коні або без коня, на мечах або на списах, я викликаю тебе на бій, чужинський воїне!!! – знов загремів гучний голос тевтонського лицаря, який був уже поряд.
- Я приймаю виклик! Будемо битися на конях (який скіф без коня?!) і на списах, тевтонцю! Для початку… Давай, тевтонцю, в степ! Двобій на смерть! – скіф повернув коня і поскакав від поселення.
- Я можу вам допомогти, мужній лицаре? – раптово викрикнув Леон.
- Ти допоможеш, хлопче, якщо дівчат і дітей сховаєш від ворогів! – відповів лицар.
- Ми залишимось, відважний лицаре! – крикнула я. – Ми допоможемо, якщо…
- Облиште балачки! Це вам не лицарський турнір! Мерщій до плавнів! Селище горить! - він пришпорив коня і помчав назустріч примарному воїну.
Ми повернули голови до поселення і з жахом побачили клуби чорного диму, що піднімався над хатами.
- Ой, лишенько! – заверещала Хільда. – Будь прокляті ці примарні! Нехай всі десять кар єгипетських впадуть на грішні голови Данкварта і Рагіма!
Ми зірвались з місця і понеслись що було сили до царини дикої природи біля Дніпра-Борисфена. Плавні були густими лісами, насиченими болотяною рослинністю, луками і перелісками, місцями вони уривалися піщаними кучугурами. Берега Дніпра та маленьких річок були вкриті важкопрохідними буйними заростями очерету та рогозу, а далі від води – ліси беріз, дубів та диких вишень, які перемежались заростями бузини, верби, терена і дикого винограду, що протяглись на багато десятків кілометрів. В тевтонських плавнях можна було заховати і прокормити цілу армію, бо там водились вовки, лисиці, дикі кабани, зайці, олені, дикі кішки та дикі коні, гніздилось така кількість диких птахів, а по річках і лиманах було стільки риби, що навіть в роки найбільшого неврожаю селяни могли прогодувати себе цілий рік! Ніякі заборони імператора не стосувались плавнів. Плавні були для всіх тевтонців!
З боку села було чутно людські крики і плач, а зі степу – бойові кличі та страшні звуки розтрощених на друзки дерев’яних списів. В березовому ліску майже зразу ми зіштовхнулись з групою селянських жінок і заплаканих наляканих дітей. Побачивши мене, вони кинулись до моїх ніг, всі одразу заголосили, заламуючи руки від горя і страху.
- Хто підпалив поселення?! – я ледве стримувала гнів. – Примарні?
- Ні, фройляйн Ельфіко, імператорські солдати! То були вояки комтура Конрада фон Штрауфа. Вони ловили хлопців для імператорської армії, а коли не знайшли необхідну кількість, то почали підпалювати хати, звинувативши селян в непокорі наказам Великого імператора!
- Ми були зовсім поряд і нічого не знали і не чули! – винувато прошепотів мій вірний паж. – Як же це сталося, фройляйн?
Якби я знала? Я нічого не розуміла. І я не знала, чи побувала в селищі моя матір.
- Окрім імператорських солдат, нікого більше не було? – запитала я жінок.
- Ні, фройляйн! Нікого не було. Тільки ті виродки!
- Фріди не було? – вирвалось у мене та я пожалкувала про це, бо жінки відсахнулись від мене і почали хреститися.
- Ваша матінка мертва, фройляйн Ельфіко! Не лякайте нас!
- Схоже на лохотрон! – сердито заявив Леон.
- Що? – не зрозуміла я.
- Нас, схоже, розвели як сліпих кошенят!
- Не розумію… Поясни!
- Той голос із мобільника… Голос твоєї матері…
- То була не Фріда, так?
- Так, Ельф!
Публікується поза конкурсом.
Ілюстративне фото додане редакцією проекту.