Агент команди Teutonia Delenda Est Ельфіка:
Двобій між Ульріхом Хоробрим і Данквартом у Парижі так і не відбувся.
Прийнявши виклик, Чорний лицар таємно покинув місце турніру, порушивши всі канони лицарської честі. Та, схоже, йому було байдуже... Ульріх отримав листа наступного змісту: «Бургундець! Ти пожалкуєш, що став на моєму шляху. Усе, чим ти дорожиш в житті, буде моїм! Я завжди маю те, що хочу! Ми ще зустрінемось! Данкварт Фламандець».
Три роки Ульріх Хоробрий шукав негідника по всій Європі, але тому вдавалося уникати небажаної зустрічі. Потім пішли чутки, що Данкварта розшукує англійська королівська розвідка у зв’язку із зникненням із Британського музею безцінних артефактів. Казали, що він викупив крадені речі і втік з ними кудись на Схід, чи то в Персію, чи то в Індію.
І ось через три роки Чорний лицар об’явився в Тевтонії і не один, а з якимсь плюгавим чудернацьким старим... Ульріх кинувся до покоїв Оттона ІІІ, але шлях йому перегородили солдати особистої охорони імператора і якісь дивні дикуни, схожі на темних степовиків. Він зміг поговорити тільки з комтуром Конрадом фон Штрауфом, який поводився дуже нахабно:
- Імператор Оттон ІІІ занедужав і на час своєї хвороби передав усю владу в країні своєму близькому другу Данкварту Фламандському!
- Цього просто не може бути! – скрикнув Ульріх. – Коли це Данкварт став Оттону другом? І коли імператор захворів? Я бачився з ним сьогодні вночі і він був абсолютно здоровий!
- А тепер він тяжко хворий! Ми присягнули Данкварту на вірність! Тепер він править Тевтонією. Раджу вам, як старому бойовому товаришу, покинути Марієнбург, якщо не хочете бути заарештованим!
- Маячня! Покличте Чорного лицаря! Хоч із ним я можу поговорити?
- Хто це тут порушує тишу імператорських покоїв? – почувся улесливий голос і Ульріх тоді вперше побачив Рагіма. Старий, худий, майже лисий, із шкірою обличчя темною як старий пергамент і дивними очима, що постійно мінялися – то були чорними, як два глибокі колодязі, то звіриними, жовтими, зіниці яких як у кішки були вертикальними.
- А це що за опудало? – не стримався Ульріх. – Де Данкварт? Де імператор? Це захоплення влади!
- Вони не бажають тебе бачити, мій герою! – старий гиденько засміявся. – Тевтонії твої послуги більше не потрібні! Тікай в свою Бургундію, поки ще можеш! Без тебе ця країна відродиться і стане наймогутнішою у всіх світах!
- Ах ти ж змій підступний! – Ульріх схопився за зброю, але на нього за наказом фон Штрауфа навалились одразу з десяток солдатів імператорської охорони. – Воїни! Ви зраджуєте Тевтонію!
- Ми присягали імператору, ми залишились йому вірними! – викрикнув хтось із воїнів на своє виправдання. Разом, імператорські солдати і дикуни, скрутили Ульріха, а потім виштовхали його з покоїв Оттона ІІІ.
Розлючений, він кидався по замку як поранений звір, але майже всюди наштовхувався на озброєних солдат, які говорили:
- Гер Ульріх, нам сказали, що у вас потьмарився розум, що ви стали небезпечним і готуєте заколот проти імператора, але ми не вірили, а от тепер... Схаменіться, гер Ульріх! Ми відпускаємо вас в пам’ять про ваші старі заслуги перед Тевтонією...
У дворі замку він зустрів групу лицарів, своїх бойових товаришів, котрі теж нічого не могли зрозуміти. Марієнбург захоплений чужинцями? Без бою?! Як таке могло статися? Частина замкового гарнізону все ж таки стала на їх бік і вони виїхали із Марієнбургу опівдні (ніхто не перешкоджав!). Вони вирішили зібрати армію, повернутись і захопити столицю. Марієнбург – це ще не вся Тевтонія! Знайдуться по країні воїни, які поповнять їх ряди!
Загін Ульріха нісся на захід, в замок Новий Монфор, але зміг дістатися тільки Золотої Могили. А там, серед ясного неба, яскравого сонця і співу пташок в одну мить зірвався ураганний вітер, загуділо, заревло все навкруги і вони побачили велетенську чорну трубу, що з’явилась несподівано ніби-то нізвідки. І хвилини не минуло, як весь загін тевтонських воїнів був піднятий в повітря страшним смерчем і втягнутий в чорну трубу...
Вони прийшли до тями біля тієї ж Золотої Могили, тільки пагорб був значно вищий, а на його вершині стояла кам’яна статуя воїна, напевно вождя, якого поховали всередині того кургану. Навкруги простирався такий же ковилово-полинний степ, як і в Тевтонії, світило таке ж сонце на блакитному небі, але щось було не так...
Побачивши, як із-за пагорба з’явився загін бородатих вершників в чорних гостроверхих башликах, тевтонці підняли щити і приготувались захищатись від ворогів. Але кочовики не стали нападати. Вони обережно оточили їх і заклякли, з подивом та пошаною розглядаючи небачені до того військові обладунки чужинців. Раптом порушив тишу головний із них, що відзначався від інших воїнів золотими шишаками на башлику. Він направив коня до Ульріха, визнавши в ньому командира:
- Всемогутній Арес! – крикнув він, піднімаючи вгору гострий меч. - Ми бачили, як твої сини зійшли до нас з неба! Великий боже, ти послав їх нам на підмогу, бо в останньому бою сармати потіснили нас! Ми приймаємо твою допомогу і переможемо всіх ворогів! Великий Арес!
- Арес! – крикнули в один голос всі кочовики.
Ульріх Хоробрий та його воїни все розуміли, бо Фріда, як завжди, коли він кудись збирався йти або їхати, порадила чоловіку надягнути на руку браслет-перекладач.
- Це ж язичники-поганці, - тихо промовив лицар Арвід фон Гільдемар, бойовий товариш Ульріха.
- Схоже, скіфи, вони колись мешкали на цій території, - пошепки відповів Бургундець.
- Коли це було! Задовго до Тевтонії!
- Перша наша задача – розібратися із ситуацією, в яку ми потрапили. Всім мовчати, говорити буду я!
- Я – Адарис, вождь племені степових сколотів, вітаю вас, небесні сини Ареса! – крикнув ватажок скіфів. – То чи правда, що вас прислав великий бог?
- Так, Адарисе, скіфський вождю, Господу нашому, великому Богу було бажано нас сюди прислати. Мене звати Ульріх Хоробрий, або Ульріх Бургундець. Ми допоможемо вам!
Раптом почулися далекі бойові кличі і кінський тупіт.
- Сармати! - почулися крики серед скіфів.
- До бою, воїни! З божою допомогою ми переможемо сарматів! – крикнув вождь Адарис, піднімаючи вгору акінак.
І вони перемогли – об’єднавшись, загони скіфів і тевтонців розбили ворогів.
Публікується поза конкурсом.
Ілюстративне зображення додане редакцією проекту.