Якби я навчалась в школі і після літніх канікул нам як завжди вчителька загадала написати твір про те, як ми провели літо, впевнено можу сказати, що мій твір був би сценарієм до хорошого блокбастеру…а там і до Оскару не далеко!
Але все це згодом, а почнемо з початку...
На кілька днів я відправилась до своєї подруги в гості. Звичайно, ми жили в одному місті, але її батьки поїхали до санаторію, а сама вона почувалась трохи незатишно в порожньому будинку, хоча там є і котики, і собаки. Та все ж таки…
– Даргано, привіт! Зустрічай гостей!- ще з вулиці викрикнула я, побачивши як подруга порається біля клумби з кольоровими квітками.
– Привіт. О, буде мені нарешті компанія. Зараз я дополиваю свою гордість і підемо.
Поки подруга доглядала «свою гордість» – квіти, я як той Шарик з мультфільму, відправилась на фотополювання за великим чорним метеликом, який перелітав із квітки на квітку.
– Ну ось і все. Ходімо. – З Дарганою ми пішли до будинку.
– Ми завели ще одного собачку, його звати Бу. – посміхалась подруга показуючи мені кумедне чорно-біле цуценя, яке лагідно притулялось до господині.
– Щось кличка його мені знайома…
– Це, – Даргана перейшла на шепіт, – не просте цуценя, воно із паралельного світу. Ха-ха-ха, повиріла. Бачила б ти своє обличчя!
І ми обидві залились сміхом. День почався весело. За жвавими розмовами та смачним обідом, час летів швидко.
– Ходімо до кімнати, в мене є новий світильник, ти ж його ще не бачила. І свою настільну книгу тобі покажу, «Тевтонія» називається. Ти ж знаєш.
Зручно вмостившись на канапі, ми почали гортати книгу і фантазувати про нові пригоди.
– Я теж хотіла б туди потрапити, подивитись все, походити, – замріяно мовила я.
– Ага. За законами Марієнбургу, я зможу повернутись туди лише через три роки. Там така історія трапилась! – з посмішкою сказала Даргана. – Слухай, в мене є шоколадне морозиво, я й забула за нього. Як я так?! Зараз принесу.
– Давай! Тільки швидше, бо скоро фільм почнеться – гукнула я вслід стрибаючій Даргані.
Цвірінь-цвірінь-цвірінь. Пташки? Подумала я, але ж вінка зачинені. Раптом на моє плече сіла невеличка пташка, інша вмостилась на руці. Світильник засвітився яскравим жовтим світлом, яке залило всю кімнату.
– А як…, – тільки й спромоглась сказати я шоковано. Щось дзенькнуло, задзижчало і теплий, легенький вітерець повіяв мені в обличчя аромати троянд…
В заціпенінні сиділа я дивлячись як повз мене пролітав величезних розмірів джміль і приземлився на рожеву троянду.
– Кіна не буде… і морозива… – вражено мовила я.
Ще кілька хвилин посидівши, взявши себе до рук (настільки це було можливо), я почала озиратись. Не було кімнати, будинку, канапи і дивного світильника. Мене оточували з усіх боків квіти. І яких тут тільки не було: троянди, лаванда, маки, ромашки, жоржини (хоча вони квітнуть в різний період). Ще трішки посидівши в шоці (по-іншому не скажеш), я підвелась.
– Ага. Угу. І? – не дивлячись на великий словниковий запас (я так раніше думала), більше щось сказали в мене не виходило.
– Ні, ну. Я ж. Так би мовити, – бурмотіла я. – Ем, це, Даргана мені розповідала звісно про свої мандри. Але так щоб… Ой, йойой! – повернувши голову вліво на великій арці я побачила напис ТЕВТОНІЯ.
– О. Тевтонія: Перезавантаження. – сказала я і чомусь заплющила очі ніби хотіла щоб все це дивацтво враз зникло. Але нічого в мене не вийшло. – Отже, паралельний світ. Я ж хотіла сюди потрапити, і ось я тут. То що ж, зробимо перезавантаження паралельного світу (ніби улюблена телепрограма про мандри).
– Отже, Тевтонія: Перезавантаження. Поїхали. – сказала я, пробираючись крізь зарослі квітів до арки.
А тим часом в Херсоні…
– А ось і морозиво… – Даргана увійшла до кімнати і здивовано завмерла, по кімнаті літали пташки, світильник дивно світився… та враз, птахи ніби за командою повернулись на своє місце на нічнику і він вимкнувся. Подруги в кімнаті не було.
– Бідаааа, – протяжно мовила Даргана.
Пробираючись крізь зарослі квітів, я згадувала все те, що знаю про паралельний світ. Але чи допоможуть мені ці знання? І в якій частині Тевтонії я опинилась?..
Колись Даргана принесла звідси книгу «Територія Тевтонії: від районів до вулиць», з того що я там вичитала, мені зрозуміло одне, я знаходжусь неподалік від «Будівлі з реєстрації туристів із паралельних світів». Отже, мені потрібно її знайти і зареєструватись… та мої думки розвіяв страшенний рик чогось мені незнаного.
– Гррррр, рррррррр, – лунало зліва.
Моє серце почало калатати так, наче я пробігла марафон. Страхітливий рик ставав ще голоснішим. Нарешті я вийшла із квіткових джунглів, і тут….
Чесно скажу, останній раз я так репетувала коли… та ніколи. В мене трохи серце не зупинилось, я втратила десять років свого життя, та що там десять, двадцять! О бодай йому, ялинки-малинки! На мене насувався здоровенний динозавр. Він був величезний, з гострими як лезо зубами і зі страшенним ревом.
Волаючи від страху побігла я назад до квітів, зносячи собою окрасу природи, неначе міні комбайн. Та враз, моя нога зачепилась за стебло зеленого плющу і я з усього розгону впала на землю.
Добряче забившись я навіть не змогла підвестись, а динозавр наближався…холодна і шершава лапа динозавра схопила мене за ногу і потягла туди, звідки я шалено втікала. Від болю та переляку я втратила свідомість. Скільки пройшло часу, сказати не можу, але прийшла я до тями в місці, яке нагадувало чиєсь гніздо.
Біля мене стояло кілька динозаврів, вони були різна на вигляд, як називаються, я не знаю. Єдине що можу сказати, в мене був шок не тільки від переляку, а й від болю. Сильно боліла ліва нога, я навіть не могла нею поворухнути. Я лежала не рухаючись, та раптом один із динозаврів, який був меншим за іншим підійшов до мене і як собака почав лизати забиту ногу. Біль почав втихати.
З острахом підвівшись, почала озиратись. І правда, динозавр притягнув мене до гнізда в якому крім мене було ще двоє маленьких динозавриків. Ну як маленьких, десь такого зросту як і я. Великі динозаври дивились на мене, я ж дивилась на них. Так пройшло хвилин п’ять. Я спробувала зробити крок, але один із динозаврів загородив мені шлях. Отже, вийти із гнізда я не могла.
– Вони тобі не зашкодять, але й не випустять із гнізда. Дивно, на тобі немає ні золота, ні срібла. Чим же ти так зацікавила динозаврів? – запитав мене... Сігруд! Я його впізнала! Його портрет мені Даргана в книзі показувала. Це був син Сігмунда і Сіглінд, вихованець чаклуна-коваля Регіна, брата дракона Фафніра, який стереже проклятий золотий скарб карлика Андварі...
– Чого мовчиш, ти хто така?
– Ммм, я Соломія, випадково потрапила до вашого світу. – сказала правду я.
– До Тевтонії випадково не потрапляють. Дивне в тебе ім’я...
Ой, хто б казав, подумала я згадуючи ім’я мого співрозмовника.
– Я не думала що в Тевтонії живуть динозаври. Звідки вони тут? – вирішила я піти в наступ своїми питаннями.
– Динозаври – родичі драконів. А Тевтонія – це місце походження всіх холоднокровних істот, покровителем яких є найстаріший дракон Нідгьогг, який лежить у колодязі Хвергельмир (якщо ж ти із Херсону, то напевно знаєш про який колодязь йде мова) і охороняє дерево Іґґдрасіля.
Динозаври – охоронці паралельного світу, вони відчувають чужинців, особливо таких, які можуть нанести непоправну шкоду нашому світу. Крім того, вони як і коти живуть одночасно в двох світах і оберігають священне дерево…у нашому світі ми бачимо його в образі ясена, а ви – у вигляді дубу. Відомий поет хотів розкрити секрет дерева у своїх віршах, але ми вчасно змогли переконати його не робити так. Бо це призвело б до трагічних наслідків. Під дубом сховано скриню в якій міститься серце Тевтонії… – мій співрозмовник завагався. – Тож динозаври вловивши твій запах, вирішили виконати все, як потрібно за інструктажем щодо чужинців. Та тільки ж вони повинні були направити тебе до «Реєстру». Щось тут не те.
– Та те, те. Мені потрібно до «Будівлі з реєстрації туристів із паралельних світів», інакше депортують, а то й перетворять на качку! А я тільки сюди потрапила, і що ж, одразу додому?! Так не піде. Будь ласка, відведи мене туди!
– Це не в моїй компетенції. Крім того, динозаври вважають, що тобі краще тут залишитись. Бувай.
Сігруд розтанув в повітрі.
– Ану стій, ти куди?! – я стояла і розгублено дивилась на динозаврів, один з яких облизнувся і аж причмокнув.
І що тут поробиш. Ех, була не була і я впевнено зробила крок вперед на плямкаючих динозаврів.
– Рррррррр, – дружно заричали вони на мене.
– Рррррррр, – у відповідь заричала на них і я та, без розуміння того, що роблю, почала наступати на цих холоднокровних охоронців Тевтонії не перестаючи рикати.
Динозаври очманіли від мого напору і розступились, скориставшись моментом я як дременула із гнізда, тільки п’ятки й блищали… але далеко побігти мені не вдалось, один із динозаврів схопив мене та раптом налетів сильний вітер і вихор закрутив нас. Як несподівано все почалось так несподівано й закінчилось.
Ми опинились… о го-го, не вірю своїм очам… перед нами була будівля «Реєстрації». Динозавр подивився на мене, а я – на нього. Тут несподівано він легенько доторкнувся своєю головою об мою.
– То ми тепер друзі? – запитала я нового друга.
Динозавр схвально закивав.
– Як же тебе звати?
Динозавр повернувся до мене боком, і я побачила на його тілі напис – Деррі.
– Отже, Деррі. – весело сказала я.
Динозавр радісно загарчав до мене. Я пішла до будівлі, Деррі йшов поряд.
…на рецепшині мене зустріла приємна жіночка.
– Добрий день. Ваше ім’я?
– Соломія.
– Що це за ім’я таке дивне? Запишимо вас як Соло Мія. Соло – це ім’я, адже воно означає «одна» в нашому світі.
– Але ж я маю прізвище!
– Ні-ні-ні. В нашому світі все по-іншому. Не забувайте, ви ж не в рідному місті. Крім того, одягніть цей браслет, з його допомогою ви будете розуміти мову динозаврів. Всього найкращого.
Здивована та розгублена я вийшла з «Реєстру» і одразу до мене підійшов Деррі.
– Ну що, ходімо?
– Пішли. – і ми пішли вперед і тільки вперед.
А попереду… що це? Ого! Ще здаля я побачила велетенських розмірів ножиці та гребінець. А знаю, знаю вони належали першій живій істоті Тевтонії – велетню Бріміру. Він вийшов з глибин темряви та холоду, царства льодовиків та снігу. Поряд з ним з’явилися й його діти — хлопчик та дівчинка народжені з-під його руки, а з-під ніг постав велетень Трудгельмір. І що цікаве, за своєю природою Брімір мав би бути злим та жорстоким, але ж ні, він був дуже добрим, спокійним. Велетень обожнював квіти, в нього навіть була своя пасіка. Та що там казати, Брімір марив бути перукарем (хоч як би дивно це не лунало). Своїй дружині, дітям велетень залюбки робив найкрасивіші зачіски, ще б пак, адже довжина волосся велетнів сягала 100 метрів. Це ж скільки шампуні потрібно? А кондиціонеру, масок? Ого. Так ось, вирішив велетень всім своїм друзям робити дивовижні зачіски, спочатку з нього всі насміхались, та потім зрозуміли, яку красу творить своїми могучими руками Брімір – біла ворона серед велетнів. І з усіх-усюд Тевтонії почав приходити до велета люд, аби отримати й собі незабутню зачіску.
Я йшла поряд із динозавром, це дивне відчуття з огляду на те, що цих істот я бачила лише в книгах та в одному з улюблених фільмів «Парк Юрського періоду». Мені завжди було цікаво подивитись на цих істот «в живу», але щоб так… тож я вирішила скористатись моментом.
– Деррі, скажи, а чому тут туристам дають такі дивні імена. Мене звати Соломія, а зареєстрували як Соло Мія. Тепер я тут Соло. Чому? – запитала я динозавра.
Ви подумаєте, що це дивно, розмовляти з тваринами? Ой, а нічого що кожен із нас розмовляє із котиками, собачками, хом’яками та власне навіть із автівками, мобільними і так далі. Тож не треба там думати щось не те. Знаю я вас!
– Напевно, ти дивилась «Зоряні війни», там є такий, як на мене досить цікавий персонаж – Ган Соло – колишній кишеньковий злодій та шахрай. Ти поганого нічого не подумай, просто твоє ім’я схоже на нього. Та й потрапила до нашого світу ти незаконно іще дещо маєш, що належить Тевтонії. Але про це ще зарано говорити тобі. До того ж, цікавий факт, творець цієї саги Джордж Лукас одного разу завітав до Тевтонії! Було-було. Та тільки він й сам не зрозумів як тут опинився, подумав що йому все це наснилось. А ні, просто так вийшло, що одного разу, до рук йому потрапила книга в якій були вірші ваших херсонських поетів. А там, – Деррі перейшов на шепіт, – був надрукований непростий вірш, а магічний. Якщо його прочитати в певний час, то можна потрапити до Тевтонії. Ну така пригода трапилась із Джорджем! Пробув він тут небагато, немало, але свої враження від побаченого він адресував у сценарії, зокрема в діалозі Соло: «Всю галактику облетів від краю і до краю 7 разів, — хвалився якось Ган Соло, — і жодного разу не бачив нічого такого, що змусило б мене повірити в одну всемогутню силу, яка керує усім!». Це він так про мою рідну Тевтонії сказав, – із гордістю закінчив динозавр.
– Тепер мені все зрозуміло, – сказала я неправду, бо насправді мені взагалі нічого не зрозуміло. І щось занадто розумний цей Деррі, як на динозавра. Хоча хто цих жителів паралельного світу знає!
Отак за балаканиною йшли ми разом із моїм «маленьким» другом вулицями Марієнбургу.
– То що маю від Тевтонії. Адже я вперше тут?
– Ви люди, все хочете знати. Рано ще. – сказав посміхаючись мені Деррі. – ти краще подивись, яке гарне наше місто.
А й справді. Марієнбург – гарне місто, незвичайне. Не дивлячись на те, що воно паралельне Херсону, деякі вулиці, будівлі розміщено не так як в нас. Я б навіть сказала, їх розташування схоже на дзеркальне відображення. Напевно, це через те, що до Тевтонії можна потрапити через дзеркала, мені так Даргана розповідала. Як вона там?..
...А Даргана тим часом в шаленстві бігала по кімнаті.
– Що робити, що роботи…ой що буде, буде… Де мій рюкзак. Ага, так, канат, канат ти де? Гараж, в гараж…
В гаражі Даргана захопила не лише товстий канат, а й невеличкий молот, ізоляційну стрічку і шуруповерт. Все це поспіхом запхала до великого туристичного рюкзака і присіла на стілець щоб перевести подих та зібратись з думками...
– Соло, наш світ може зникнути… якщо перестати в нього вірити. – сумно мовив до мене Деррі.
– Я впевнена, цього не буде. Багато людей вірять в паралельні світи, фантазують, мріють. Крім того, я точно знаю що Тевтонія полонила серця багатьох херсонців, в тому числі і моє, – посміхнулась я до динозавра.
– О, дивись, Залізний Сеньйор. Він теж є охоронцем Тевтонії. А викував його наш Коваль.
– Ти знаєш, когось він мені нагадує… а так, Дон Кіхота, це герой книги.
– Справді? Чому б ні? – замислено сказав Деррі.
Я подивилась на динозавра. Щось із ним не так. Не те щоб я розумілась на цих доісторичних створіннях, але якось... Щось не так!
– Потрібно тобі відправлятись до свого світу. Я не зможу тут захистити тебе.
– Що трапилось?
– Раз на сто років, - швидко почав казати Деррі. – до нашого світу злітаються Верховні боги всіх світів…
– А що, Тевтонія – це не єдиний паралельний світ?
– Ні, ні! Їх безліч. Паралельний світ – це час. Це минуле, теперішнє і майбутнє. Це версія одної події, але в багатьох варіантах. А Тевтонія – душа всіх існуючих світів. Тому то ми так охороняємо наш світ.
Коли Деррі мені це розповідав, до нас підпливли, саме так, підпливли на конях-хмарах хмарні вершниці. Одна з ним посадила мене на такого коника і разом із динозавром ми помчали кудись вперед. А Деррі все розповідав.
…існує кілька етапів захисту. Перший – це пустеля, вона може як врятувати, так і подолати ворога. Адже якщо ти вірний Тевтонії, пісок тебе пропустить, якщо ж ні, сипучі піски навіки сховають тебе у своїх глибинах. Другий – це море, воно сховає на своєму дні ворога, перетворивши його на дрібні піщинки. Третій – це лицарі. В Херсоні їх можна побачити в образі кам’яних, мармурових або залізних скульптур. Вони багато нападників здолали, мало хто зумів втекти після сутички з ними….
– Нічого собі, оборона. Але я тут до чого?
– Ми на місці, - сказав Деррі. І тієї ж миті коні-хмари зникли. Наче їх і не було.
– Соло, ти частина Тевтонії…
– Але ж кожен житель обох світів є частиною Тевтонії, - негарно перебила я динозавра.
– Це правда. Але не всі є….її серцем. Таких дуже мало.
– Яких таких? – шоковано запитала я.
– Таких, які дають можливість Тевтонії залишатись в історії.
– Га? – все що могла сказати я.
– Ти – пишеш. Ти – письменник. А письменники мають здатність оживляти все те, що напишуть. І сьогодні тобі, як і іншим письменникам, які зараз перебувають в Тевтонії краще повернутись додому. А вірніше тобі одній, бо всі інші вже давно роз’їхались по домівках.
– Я ні-чо-го не розумію. – сказала я по складах.
– Та сюди поприлітали всі Верховні. Вони відчують письменників, вони полюють за ними. Якщо ти потрапиш до їх рук, Верховні заберуть тебе. І ти більше ніколи не побачиш власного світу, а будеш писати історію їхніх світів.
– Як це так?
– Аааааай, ну чого ж ти така вперта?! Тевтонія має свого паралельного двійника – Херсон. Сюди через портали, залізницю, автівки та інші деякі зашифровані місця потрапляють з усього світу поети та письменники. Вони навіть заснували Клуб письменників, який не тільки друкує книги. А й відповідає за продовження історії обох світів! І кожні сто років всі автори до єдиного в конкретний день залишають Тевтонію рівно на два дні.
– А хіба погано, якби письменник написав історію появи нового світу?
– Все потрібно тримати в балансі. Крім того, Верховні – злі. Вони не будуть будувати добрий світ, а створять жорстокий, войовничий та загарбницький паралельний світ. Тож ти маєш піти.
Поки ми розмовляли, навіть не помітили як сонячне проміння почало дивним чином збиратись в одне ціле і перетворилось на справжню карету із золотих промінців.
– Ну і що ви тепер скажете мені робити? – грізно мовила богиня Соль.
– Соль… – тихо мовив Деррі.
– Я вже… не має значення скільки років я Соль. Деррі, всі портали зачинено. Із Тевтонії ми не можемо відправити Соло до її рідного світу. Ти ж знаєш, на два дні світ Тевтонії зачинено для Творців.
– А може, динозавр навмисне так зробив, – сказав ще здалику Локкі. – Може він заодно із Верховними!
– Не кажи дурниць. Це скоріше б ти так вчинив. – із притиском мовив велет Брімір.
– Гррр, Гав. Тут й обладунки не допоможуть, - прогарчав Бур. Та й на залізному коні не втечеш.
І враз, один за одним біля нас почали з’являтись не тільки незвичайні жителі паралельного світу, а й боги, в яких вірили жителі Тевтонії. Головна вулиця Марієнбургу дивним чином вмістила в собі всіх цих прибульців.
Я почала озиратись. Ось і Коваль, серце якого колись було розкидане по світах. Арін, який виготовляє чарівні обладунки. Неподалік стояв Аурванділ – янгол-охоронець Тевтонії. Що мене вразило, так це те, що навіть підступний Локкі був тут. Виявляється, яким би він злим не був, а хвилювався за свій світ!
– Що робити? – запитав стурбовано Деррі.
І десь з неба наче грім прокотився чиїсь хриплий голос.
– Нарешті дочекались! Серце Тевтонії, письменник!
Небо Марієнбургу вкрили чорні хмари, які наче лезо меча розсікали стрімкі блискавки.
– Деррі, сховай її. Біжіть, – закричала до динозавра богиня Соль дістаючи свого меча.
З неба почали спускатись якісь дивні сірі тіні. Посилився грім та почала йти сильна злива. Деррі вхопив мене за каптур кофтини й закинув собі на спину і із шаленою швидкістю почав бігти. Схоже, назрівала велика сутичка. Ой, мамочко!
– Деррі, що тепер буде? – ледве вимовила я.
– Не знаю, не знаю. – розгублено відповідав динозавр. Я за спиною лунали страшенні та моторошні звуки. Відбувалось щось страшне, я боялась навіть повернути голови. Тому з усієї сили трималась за Деррі, який нісся кудись, а куди й сам не знав.
Щось зловісне зашипіло над нами, Деррі почав бігти ще швидше. Але динозавр був повільніший за власника страхітливого шипіння.
Та раптом нам назустріч просто із повітря із гуркотом вискочила (по-іншому не скажеш) автівка і різко розвернулась, стави боком до нас.
– Швидко застрибуй! – із відчинених дверей долинув дзвінкий голос Даргани. Подруга сиділа за кермом старої вантажівки. Деррі обережно зняв мене зі своєї спини, легенько торкнувся своєю головою об мою.
– Я був радий нашій зустрічі. Біжи швидко.
– Я теж, дякую тобі друже, – вже на ходу сказала я своєму "паралельному" другові.
І тут страшний рев, гуркіт і чорна кіптява огорнули нас.
Біббібб!!! Почула я звуки бібікаючих автівок і розплющила очі. Ми були біля нашого херсонського автовокзалу. Своїм раритетом перекрили шлях автобусу, який мав виїжджати якраз із автопарку.
-Ща, не бібкайте. – пробурмотіла Даргана собі під носа. І ми потихеньку поїхали до місця, де мав би стояти цей автомобіль.
Подробиці повернення пам’ятки на своє місце я описувати не буду (краще не треба, правда!)...
...ми з Дарганою сиділи в неї на кухні і пили смачний м’ятний чай.
– Я ж тобі так і не розповіла про одну із важливих дивацтв Тевтонії, – вже заспокоєним голосом почала говорити подруга. – Динозавр, розповів тобі про Верховних богів. Їх ми повинні обходити не те що десятою, сотою дорогою. Інакше ти знаєш що може бути. Але дивись, твоя мрія здійснилась, ти побувала в Марієнбурзі. Скажи, класно там?
– Не те слово, класнюче! – весело відповіла я. – Але як ти змогла потрапити до Тетонії. Адже в цей день всі шлях-портали зачинені.
– Воно то так. Але це з Тевтонії не можна. А з нашого світу можна відправитись один раз на одну хвилинку. За умови, що подорожній не буде торкатись поверхні землі (як я, адже я була в машині), при собі мати щось із Марієнбургу (в моєму випадку світильник – подарунок Бура) та обов’язково варто прихопити із собою ягідки калини, які я за допомогою клейкою стрічки прикріпила майже по всій автівці (це як захист). А канат, один кінець якого я прив’язала до стовпа біля заправки мав вказати шлях додому. І ми тут! – весело сказала Даргана.
– Дякую тобі, дякую! Я дуже рада, що змогла потрапити до Тевтонії. В мене там з’явився друг – динозавр Деррі.
– Може, якось разом вирушимо до Тевтонії. Провідаємо твого друга, – посміхнулась Даргана.
– Обов’язково. – сказала я.
Ми взяли із холодильника шоколадне морозиво та з гарним настроєм пішли дивитись улюблений фільм. Отже, так відбулось перезавантаження паралельного світу. А що ж буде далі? Побачимо!